Її позиція часто викликала дискусії — вона сміливо аналізувала попкультуру, підносила цінність естетики й водночас активно виступала за права людини. У своїх працях Зонтаґ охоплювала широкий спектр тем — від літератури й філософії до глобальної політики, війни, фемінізму, хвороб та феномену фотографії. Докладніше про цю представницю культури з Нью-Йорка — далі на newyorka.info.
Становлення письменниці
Сьюзен Зонтаґ народилася 1933 року у Нью-Йорку під ім’ям Сьюзен Лі Розенблатт. Її батьки, Мілдред та Джек Розенблатти, були євреями литовсько-польського походження. Батько керував хутряним бізнесом у китайському Тяньцзіні, де помер від туберкульозу, коли доньці було лише п’ять років. Після цього мати повернулася до США та вийшла заміж за офіцера Натана Зонтаґа. Дитинство Сьюзен було самотнім та холодним. Мати, схильна до алкоголізму, часто залишала доньок на піклування родичів. Зонтаґ зізнавалася, що відчувала себе покинутою й завжди плакала в кіно, коли бачила сцени возз’єднання батьків та дітей. Вона шукала розраду у книжках — складних та дорослих. Саме читання стало для дівчинки втечею й основою інтелектуального становлення.
У 15 років Сьюзен вступила до Каліфорнійського університету в Берклі. Згодом вона перевелася до Чиказького університету, де навчалася філософії, історії та літератури під керівництвом таких інтелектуальних постатей, як Лео Штраус та Кеннет Берк. Вже у 18 років вона закінчила університет з відзнакою та вступила до почесного товариства Phi Beta Kappa.
У Чикаго Сьюзен познайомилася з соціологом Філіпом Ріффом. Через десять днів після знайомства вони одружилися. Їхній шлюб тривав вісім років, у ньому зʼявився єдиний син — Девід Ріфф, який пізніше став редактором та письменником.
Після розлучення Сьюзен отримала стипендію Американської асоціації жінок університету та продовжила навчання в Оксфорді, а потім у Сорбонні. У 1959 році Зонтаґ повернулася до Нью-Йорка та відновила опіку над сином. Вона викладала в Колумбійському університеті, коледжі Сари Лоуренс та Міському коледжі Нью-Йорка, паралельно формуючи власний голос у літературі та культурній критиці. Її шлях, від самотньої дівчинки, що ховалася в книжках, до однієї з найвпливовіших інтелектуалок XX століття, став втіленням сили розуму, жаги до знань та непохитної незалежності.
Літературний світ Сьюзен Зонтаґ
Сьюзен Зонтаґ увійшла в літературу як експериментаторка, що наважувалася ламати звичні форми й межі жанрів. Її дебютний роман «Благодійник» у 1963 році став інтелектуальною грою зі сновидінням та реальністю — історією про людину, яка шукає сенс через філософію снів. Чотири роки потому з’явився «Набір для вбивства» — ще більш химерний та тривожний твір, який змішав психологію, символізм та абсурд.
Визнання до Зонтаґ прийшло пізніше. У 1986 році її оповідання «Як ми зараз живемо» з’явилося на сторінках The New Yorker та стало одним з перших художніх текстів, що відверто й глибоко описували досвід епідемії СНІДу. Побудоване у формі діалогу, воно передає фрагментованість та невимовний біль епохи — без пафосу, але з надзвичайною емпатією.
У 1992 році Зонтаґ отримала справжній читацький успіх з романом «Любителі вулканів» — історією про пристрасть, мистецтво й владу, натхненною життям лорда та леді Гамільтон. Як зізнавалася письменниця, ідея з’явилася, коли вона побачила старовинні гравюри вулканів у лондонській друкарні біля Британського музею. Її останній роман, «В Америці» 2000 року, знову звернувся до історичної тематики — цього разу до життя польської акторки, яка шукає нове покликання у Сполучених Штатах. Книга принесла Зонтаґ Національну книжкову премію США.
Окрім прози, Зонтаґ писала п’єси — зокрема «Аліса в ліжку» та «Леді з моря», а також зняла чотири авторські фільми.
Есеїстка, що кинула виклик культурі
Сьюзен Зонтаґ увійшла в історію як мислителька, що змусила покоління по-новому побачити культуру та мистецтво. Її есе — це не просто критика чи аналіз, а інтелектуальні маніфести доби, у яких філософія стикається з естетикою, а мистецтво — з мораллю.
Збірка есе «Проти інтерпретації» 1966 року стала програмною працею Сьюзен Зонтаґ. Вона закликала відмовитися від морального тиску на мистецтво, перестати шукати в ньому значення й почати сприймати його тілесно, через відчуття. Гасло «менше інтерпретації — більше відчуття» зробило її голосом молодого покоління 1960-х років, яке прагнуло звільнення від авторитетів та жорстких ідеологій.
У 1977 році Зонтаґ опублікувала збірку есе «Про фотографію», за яку отримала премію Національного гуртка книжкових критиків. Вона досліджувала, як фотографії змінили людське сприйняття реальності. У книжках «Хвороба як метафора» (1978) та «СНІД та його метафори» (1988) Зонтаґ розвінчала звичку суспільства бачити у хворобі, від туберкульозу до раку й СНІДу, моральні ярлики. Її пізніша праця «Дивлячись на чужі страждання» 2003 року розвиває цю тему — про те, як зображення війни й страждання в медіа перетворюють нас зі співчутливих свідків на байдужих споживачів.
Хоча Зонтаґ писала романи, п’єси та знімала фільми, саме есе зробили її символом інтелектуальної сміливості. Тексти Сьюзен — це діалог між розумом та чуттєвістю, спроба пояснити світ не через ідеї, а через відчуття.
«Мистецтво не повинно пояснюватися, — писала вона, — воно повинно змінювати нас».
Критика та спадщина
Сьюзен Зонтаґ завжди викликала крайні емоції — від захоплення до роздратування. Її інтелектуальна різкість та незалежність зробили її символом епохи й мішенню для критики.
Зонтаґ не уникала провокацій. У 1982 році вона заявила, що комунізм — це різновид фашизму, чим викликала обурення навіть серед лівих інтелектуалів. Після 11 вересня 2001 року вона знову пішла проти загальної думки, назвавши трагедію «жахливою дозою реальності».
Деякі сучасники вважали її постать перебільшеною. Том Вулф висміював її як «інтелектуалку трибун», а Камілла Палья звинувачувала у показному пафосі та відчуженості від фемінізму:
«Ніхто не заважав Зонтаґ стати голосом жінок — її невдачі були лише її власними».
Попри суперечки, після її смерті у 2004 році вплив Зонтаґ визнали беззаперечним. Стів Вассерман назвав її «однією з найвпливовіших інтелектуалок Америки», а Ерік Гомбергер — «темною леді культурного життя», що змінила уявлення про мистецтво. Саме завдяки її збірці «Проти інтерпретації» аналіз попкультури став академічним напрямом.
Зонтаґ здобула численні відзнаки — від премії Національного гуртка книжкових критиків до Єрусалимської премії та ордена Мистецтв і Літератури. Після смерті її вшанували у Сараєво, назвавши площу біля Національного театру її ім’ям, а у 2024 році її ім’я отримав кратер на Меркурії.
Архів Зонтаґ з понад 17 000 документів зберігається в Каліфорнійському університеті. Як писала Марголіт Фокс у The New York Times:
«Її називали по-різному — блискучою, холодною, пихатою, витонченою, пристрасною, догматичною — але ніхто ніколи не називав її нудною».
Особисте життя письменниці
Сьюзен Зонтаґ відкрито визнавала свою бісексуальність. Ще у підлітковому віці вона усвідомила свою тягу до жінок та записала в щоденнику:
«Я відчуваю, що маю лесбійські тенденції (як неохоче я це пишу)».
Перший романтичний досвід із жінкою вона пережила у 16 років. У студентські роки Зонтаґ жила з письменницею та моделлю Гаррієт Сомерс Цверлінг. Згодом мала стосунки з драматургинею кубинського походження Марією Ірен Форнес, а після розриву – з італійською аристократкою Карлоттою Дель Пеццо та німецькою вченою Євою Колліш. Також їй приписують романи з художниками Джаспером Джонсом та Полом Теком. Одним із найбільш відомих її зв’язків був роман з поетом Йосипом Бродським, який вплинув на її світогляд та поглибив розуміння антирадянських письменників.
Останні стосунки у Зонтаґ були з фотографинею Енні Лейбовіц, які тривали з кінця 1980-х до смерті Сьюзен. Жінки ніколи не жили разом, але мали квартири неподалік одна від одної.
Сьюзен Зонтаґ пішла з життя 28 грудня 2004 року у Нью-Йорку у віці 71 року. Причиною смерті стали ускладнення мієлодиспластичного синдрому, який переріс у гострий лейкоз. Останній період її життя та боротьбу з хворобою задокументував її син, письменник Девід Ріфф.
Сьюзен Зонтаґ залишалася постаттю, яка поєднувала інтелектуальну силу, емоційну глибину й особисту незалежність. Її життя — це історія пошуку істини, кохання та мужності бути собою. Вона назавжди залишилася символом жіночої інтелектуальної свободи й моральної чесності, яка не підкоряється жодним табу.